Як саме пригожинський бунт вдарив по Кремлю, Путіну і чому він може означати кінець ПВК Вагнера — ISW пояснює наслідки заколоту
Попри те, що несподівано швидке завершення «походу на Москву» і бунту Євгена Пригожина, ймовірно, покладе край існуванню ПВК Вагнера в нинішньому форматі, заколот матиме довготривалі наслідки для Володимира Путіна, Кремля і Росії.
Так вважають аналітики Інституту вивчення війни, які майже повністю присвятили своє зведення за підсумками 24 червня результатам і наслідкам «бунту Пригожина». Хоча експерти не беруться пророкувати невідворотний крах влади Путіна, вони підкреслюють: події 23−24 червня «ймовірно, завдадуть суттєвої шкоди владі Путіна та російським військовим зусиллям в Україні».
Ось кілька головних їхніх висновків.
Специфіка «угоди», про яку ввечері в суботу оголосили Олександр Лукашенко, Євген Пригожин та Дмитро Пєсков, залишається неясною: незрозуміло, як і в який термін вона буде реалізована, якими мають бути очікувані результати для кожної сторони та в якій мірі всі залучені сторони будуть дотримуватися цієї «угоди».
Дуже ймовірно, що ця «угода», досягнута за посередництва Лукашенка, ліквідує ПВК Вагнера як незалежного гравця під керівництвом Пригожина в її нинішній формі, хоча окремі елементи його організації можуть пережити ці події та вціліти за умов існуючих і нових можливостей. Аналітики ISW констатують, що фактично угода позбавляє Пригожина контролю над ПВК Вагнера в обмін на зняття кримінальних звинувачень у заколоті та державній зраді. Якщо угода буде виконана в тому вигляді, як її сформулював Пєсков, принаймні певна частина ПВК Вагнера буде підпорядкована міноборони Росії, як того давно хотів міністр оборони Сергій Шойгу. Утім, незрозуміло, як Кремль визначатиме окремих вагнерівців як таких, «що не брали участі в бунті». До того ж, у заяві Пєскова не уточнюється доля тих представників ПВК Вагнера, які долучилися до заколоту, окрім «гарантій» непереслідування, тобто умовного «помилування». ISW перераховує щонайменше кілька потенційних опцій для цих вагнерівців:
підписати контракти з міноборони РФ на індивідуальній основі;
демобілізуватися і залишитися в Росії (що, ймовірно, становить загрозливий варіант розвитку подій для внутрішньої безпеки Кремля),
виїхати в Білорусь у певній ролі,
їх можуть розгорнути за кордоном для підтримки попередніх операцій ПВК Вагнера в Африці чи на Близькому Сході.
Незрозумілим залишається те, чи будуть готові вагнерівці після таких подій добровільно інтегруватися в міноборони РФ і як поставляться військові регулярних збройних сил РФ до того, щоб служити разом із персоналом ПВК Вагнера.
Бунт Пригожина ще більше підірвав його базу підтримки в ультранаціоналістичній спільноті РФ, російській владі та всередині самої ПВК Вагнера. Пригожин, ймовірно, розлютив багатьох вагнерівців та ультранаціоналістів тим, що не продовжив свою спробу походу на Москву. Реакція окремих наближених до нього блогерів відображає широке невдоволення в провагнерівському інформаційному просторі, який до цього радів і привітав повстання. Оскільки оголошена «угода», ймовірно, означає кінець спроб уберегти ПВК Вагнера від підпорядкування з боку міноборони, наразі незрозуміло, чи заручився Пригожин підтримкою командування чи рядового складу ПВК Вагнера перед укладанням такої «угоди». Чимало вагнерівців, ймовірно, будуть незадоволені перспективами підписання контрактів з міноборони, демобілізації чи розгортання подалі від України.
Припущення про те, що заколот Пригожина, реакція Кремля та посередництво Лукашенка були повністю інсценовані Москвою, є абсурдними. Наразі Кремль опинився у дуже нестабільному становищі. Угода, нібито досягнута Лукашенком, є короткостроковим, а не довгостроковим рішенням, а повстання Пригожина виявило серйозні слабкі місця в Кремлі та російському міноборони. Ось приклади дуже негативних для Москви подій під час бунту:
промова Путіна із закликом припинити збройне повстання та згадкою про ризик повторення революції 1917 року, а потім потреба диктатора в посередництві іноземного лідера для розв’зання проблеми — все це матиме тривалий вплив на путінський режим;
повстання виявило слабкість російських сил безпеки та продемонструвало нездатність Путіна своєчасно використати такі сили для відсічі внутрішній загрозі, що істотно послабило його монополію на силу;
швидке просування Пригожина до Москви перетворило російські регулярні сили на посміховисько — і привернуло увагу до того, як приватні військові сили в РФ можуть досягти вражаючих результатів;
було продемонстровано деградацію російських військових резервів, які майже повністю залучені до бойових дій в Україні, а також небезпеку опори на недосвідчених призовників для захисту кордонів Росії;
Кремль провалив спроби швидко відреагувати на бунт в інформаційному просторі;
показово, що жителі Ростова-на-Дону значною мірою не виступили проти сил ПВК Вагнера, а в деяких випадках навіть тепло вітали їх;
той факт, що крок Пригожина вочевидь був неочікуваним для Кремля, не найкращим чином свідчить на користь ФСБ, адже Пригожин довгий час загострював свою риторику щодо російського міноборони, однак Путіну та спецслужбам не вдалося зменшити цей ризик.
Пригожин, вочевидь, пішов на ризик, бо вирішив, що єдиний шлях зберегти ПВК Вагнера як незалежну силу — це виступити проти російського міноборони. Ймовірно, він сподівався спровокувати дезертирство та відступництво російських військових, але переоцінив власні перспективи. Ймовірно, Пригожин розглядав 1 липня — крайній термін Міноборони, до якого відомство мало намір офіційно оформити контроль над усіма нерегулярними формуваннями — як екзистенціальну загрозу своєму політичному (і, можливо, особистому) виживанню. Тому він, швидше за все, вирішив ризикнути використати свої сили, щоб змінити керівництво міноборони. Пригожин майже напевно планував цю спробу заздалегідь, про що свідчить координація та швидкість руху сил ПВК Вагнера.
Позиція Володимира Путіна щодо Сергія Шойгу та Валерія Герасимова наразі залишається незрозумілою. Пєсков уточнив, що будь-які кадрові перестановки є виключно прерогативою Путіна і «навряд чи» обговорювалися під час переговорів щодо пригожинського бунту. Водночас не є дивним, що під час бунту Путін вирішив підтримати міністерство оборони Росії та його попередні зусилля з централізації контролю над російськими нерегулярними силами (включно з ПВК Вагнера). Хоча у своїх публічних звинуваченнях Пригожин та Путін не згадали імен одне одного, позиція диктатора продемонструвала, «що він залишається прихильником міноборони Росії, яке незмінно доводило йому лояльність, попри численні військові невдачі, […]», а також підтримує намагання відомства Шойгу формалізувати російські нерегулярні сили, а не покладатися на самостійні формування на зразок ПВК Вагнера.
Заколот виявив, що Кремлю було важко ефективно, злагоджено та швидко відреагувати на просування сил ПВК Вагнера, що підкреслило слабкість системи внутрішньої безпеки в РФ. Ймовірно, ця слабкість пояснюється як ефектом несподіванки бунту, так і наслідками великих втрат РФ в Україні, вважають в ISW. Хоча російська влада мобілізувала ОМОН Росгвардії і спецпідрозділи швидкого реагування (СОБР) у відповідь на перші заяви Пригожина, ISW не помітив жодних повідомлень чи відео, які б свідчили про те, що підрозділи Росгвардії вступили в бій з вагнерівцями. Базова місія Росгвардії якраз і полягає в тому, щоб захищати владу від внутрішніх загроз, якою і був наступ на Москву — тож примітно, що Росгвардія виявилася недієвою навіть тоді, коли вагнерівці захопили важливі військові об'єкти в Ростові-на-Дону та знищили російські військові літаки. Деякі коментатори в РФ також відзначили, що більшість особового складу, задіяного для внутрішньої оборони, представляли строковики та підрозділи Росгвардії. Тож прозвучало чимало запитань, чому російська влада вирішила мобілізувати призовників замість того, щоб задіяти ширші та спеціалізовані сили безпеки. Чеченські сили Рамзана Кадирова, теоретичною спеціалізацією яких також є внутрішня безпека, заявили, що активізувалися у відповідь на просування ПВК Вагнера, однак так і не вступили в бій з силами Пригожина — «що не дивно і відповідає першочерговій меті Кадирова дбати про власні сили», підкреслюють в ISW. Тож, спеціалізовані органи внутрішньої безпеки Кремля не змогли відреагувати на військові сили, які захопили штаб-квартиру ПВО і наступали на Москву — тому «вагнерівці», ймовірно, могли б досягти околиць Москви, якби Пригожин наказав їм це зробити.
Доба пригожинського бунту стала одним з найгірших днів для російської військової авіації від початку вторгнення в Україну — якщо підтвердяться дані про те, що «вагнерівці» спромоглися збити до трьох гелікоптерів радіоелектронної боротьби Мі-8 MTPR, по одному Мі-8, Ка-52, Мі-35, Мі-28, а також один військово-транспортний літак (за різними даними, Ан-26 або Іл-28).
Колони ПВК Вагнера на трасі М4 налічували значну кількість важкої техніки, хоча теоретична здатність «вагнерівців» вести самостійні операції в Росії залишається неясною. Різні «воєнкори» стверджували, що колона вагнерівців, яка рухалася трасою М4 (сполучає Ростов, Воронеж і Москву) нараховувала до 4000 особового складу та від 40 до 50 одиниць техніки. Серед них — броньовані автомобілі з посиленим протимінним захистом типу MRAP, основні бойові танки Т-90М, БМП, системи ППО Панцир і системи РСЗВ Град. Один з «воєнкорів» зауважив, що у ПВК, схоже, намагалися створити комбінацію швидкого конвою, захищеного багатошаровою «парасолькою» мобільних засобів ППО (з Панцирів і ПЗРК), яка ефективно захищала наземні сили від ударів російської військової авіації, що нагадує тактику Вагнера під час операцій у Лівії.
«Вагнерівський» бунт продемонстрував нестачу резервів у тилових районах Росії і відкрив нові можливості для ЗСУ. Російські джерела намагалися стверджувати, що пригожинське «повстання» не вплинуло на операції російських сил в Україні, а сам Пригожин демонстративно заявляв, що не перешкоджає «фронтовій» роботі штаб-квартири Південного військового округу. Однак спровокована ним спроба «повстання» продемонструвала, що російським військам «бракує резервів у багатьох тилових районах, і майже напевно вона погіршить моральний дух російських військ в Україні, що ЗСУ можуть використати для коригування своїх спроб прорвати російську оборону».
Пряма публічна роль, яку буцімто відіграв у розв’язанні ситуації Олександр Лукашенко, є принизливою для Путіна і, можливо, забезпечує білоруському диктатору інші вигоди. Лукашенко, ймовірно, намагатиметься використати деескалацію повстання та свою роль у «зупиненні маршу на Москву» для досягнення власних цілей, таких як опір офіційному оформленню Союзної держави Росії та Білорусі, або для того, щоб запобігти залученню білоруських військ у війну проти України.
26.06.2023 13:11