У вирі життя і творчості: до ювілею Григорія Тютюнника

Що означає бути письменником? Що означає бути письменником в Україні? А як це творити в добу суцільної заборони-зневаги-переслідування свого, національного, українського? Такі майже риторичні питання з’являються, коли проникаєш у долю і творчість Григорія Михайловича Тютюнника (23 квітня 1920 — 29 серпня 1961). Цьогоріч він, Григорій Тютюнник, ювіляр; ювілейний і початок його діяльності як прозаїка (у 1950 році в журналі «Радянський Львів» оприлюднено перше оповідання «Мирон Розбийгора»), ювілейна і його перша книга роману «Вир» (у 1960 році вийшла водночас у Києві, Празі, Москві).

Зовнішність Григорія Михайловича доніс до нас Г. Нудьга:«...кремезний, середній на зріст, чуб — вихорем на правий бік, ніби відбиток круто завихреної думки. Руки богатирські, пальці великі, пругкі, погляд зосереджений, внутрішньо зібраний, трохи засмучений, завжди лагідний, спокійний. Коли говорив — то відчувалося, що йому немає потреби запевняти: «Чесне слово», як клянуться інші. Відчувалося, що слово його чесне, зважене. Був натурою цільною і, незважаючи на прибрану хмурість — викликав прихильність до себе і вимовленого ним слова. Було у ньому щось від природи благородне і чисте. У ньому жило внутрішнє добро».

Про Григорія Тютюнника теплі та щирі спогади залишив молодший брат по батькові Григір (Григір Михайлович Тютюнник (1931 — 1980)) і дружина Олена (Олена Федотівна Черненко (1925 — 2009)). Перший у мемуарах «Коріння» розкрив історію зближення двох братів-письменників, але найголовніше — дослідив «людину, яка бере витоки свої в традиціях свого народу. В її глибинах совість і чуття роду постає як домінантна категорія не лише моралі...» (Л. Гладкова); друга, безпосередній свідок мистецько-творчого процесу Тютюнника-старшого, залучила до власних згадок свідчення родичів, односельців; зберегла пам’ять про письменника-трударя.

Полтавець Олексій Неживий окреслив історію видання роману «Вир», провів його текстологічний аналіз.

«Географія» життя Григорія Михайловича аж занадто широка:

• народився на Полтавщині в селі Шилівка Зіньківського району;
• спробу оволодіти технічною спеціальністю зробив в Охтирці (після Шилівської семирічки вступив до Охтирського технікуму механізації сільського господарства, (1934-1935));
• освіту середню здобув у Зінькові (школа № 1, 1935-1938), вищу — у Харкові (літературний факультет Харківського університету (нині — Харківський національний університет ім. В. Н. Каразіна), 1938 — 1941 рр., 1945 — 1946 рр.);
• розпочав «свою» війну (осінь 1941 року) коло Білої Церкви, Орла, партизанив за Дніпром, потрапив у полон під Чигирином (літо 1942 року), утік, знову влився в регулярні частини армії (літо 1943 року) на Кіровоградщині, наступного разу потрапив до полону (грудень 1943 року), ймовірно, під час боїв за Кіровоград (нині — Кропивницький), відправлений до концтабору в Чехію, утік (квітень 1944 року), воював у з’єднанні майора Кокіна в партизанському загоні «За Батьківщину»;
• після другого поранення («Снаряд упав за спиною Тютюнника, і двадцятиграмовий осколок, пробивши речовий мішок, застряв у легенях... На кілька сантиметрів вище серця. Падаючи, він побачив тільки чорну вирву — дуже чорну свіжо зриту землю...» (Ф. Тютюнник)) лікувався в Самбірі (Львівська область), Кисловодську (Ставропольський край Росії);
• працював у Львові (Львівський технікум підготовки культосвітніх працівників, 1946-1947 рр.) та Кам’янці-Бузькій (учитель української мови та літератури в школі № 1 (нині — загальноосвітня школа І—ІІІ ступенів № 2 ім. Григорія Тютюнника), 1947-1957 рр.);
• завершив земний шлях у Львові. Згадує-свідчить дружина Олена: у «1961 році 24 серпня ми переїхали до Львова, а 29 серпня Григорій обрав собі вічну квартиру». Похований на Личаківському цвинтарі.

Звичайно, письменникові в Україні часу більшовицько-комуністичного нелегко бути вільним у своїй творчості, складно залишатися митцем. Наш земляк Тютюнник мав «...талант людяності. І вроджений, і вистражданий» (оцінка старшого брата молодшим). Цікаво й важливо простежити, що та хто виформували оригінальну особистість Григорія Тютюнника («Особистістю, як відомо, не народжуються, а стають» (Я. Пархета)). За нашим переконанням, визначальний уплив на його становлення мали:

• родина. Майбутній письменник з’явився на світ у селянській сім’ї. Батьки, Михайло Васильович Тютюнник (1897 — 1943) і Ївга Федорівна Буденна 1899 — 1977), розлучилися «ще до народження сина, а тому в дитячі та юнацькі роки Григорія (мати все життя чомусь називала його Георгієм) найріднішим став дід Федот Йосипович Буденний
• голова місцевого комнезаму» (О. Неживий). Маємо й інше свідчення, яке акцентує на значимій ролі батька у формуванні сина як неперебутнього митця слова. Михайло Васильович не полишав Григорія: допомагав, багато чого навчив — наприклад, віршів Шевченка (сам знав напам’ять мало не всього «Кобзаря»).

Мати Ївга Федотівна — «учителька, залюблена в Слово, — дала хлопцеві настанови людяності, поваги до думки іншого...» (Н. Бондар).

«Поняття роду ніколи не було для нас формальним», — стверджував молодший Тютюнник у своїх спогадах про старшого брата.

• Навчання у Харківському університеті. Нині знаємо, що однокурсниками нашого Тютюнника були Дмитро Білоус, Олекса Коломієць, Олесь Гончар, Євмен Доломан, Кость Тесленко, Володимир Добровольський, Давид Каневський, Пилип Гаврилов, Данило Бакуменко, Ізида Новосельцева, Микола Безхутрий, котрі згодом стали відомими письменниками, перекладачами, літературознавцями. До речі, О. Коломієць, О. Гончар, К. Тесленко, Д. Каневський так само, як і Тютюнник, — полтавці.

Там, у Харкові, Григорій навчався наполегливо, довгенько засиджувався над книгами в читальному залі; долучався до письменства: був членом університетської літературної студії, літературного об’єднання при Спілці письменників України. На початку 1940 року в Будинку письменників відбувся перший творчий вечір поета-початківця Тютюнника.

П. Гаврилов окреслив роль Харкова для Тютюнника: «Над його життєвим потоком Харків даленів ніколи не в’янучим вербовим берегом, на якому він спочивав і душею, і серцем, до якого він завжди прагнув».

— Закоханість у фольклор, глибинне народознавство. Брат Григір у «Коріннях» стверджував: «...я ніколи не зустрічав раніше людини, так самовіддано закоханої у свій народ, і такого знавця українського характеру — од дрібних деталей до найвищих узагальнень».

Пам’ятав і шанував Григорій Михайлович народні пісні. Найулюбленіша — «Ой, журавко, журавко»:

Ой, журавко, журавко,
Чого крячеш щоранку?
Ой як мені не крячать,
Як так високо літать,
Полечу я до саду
До листочка припаду...

Певно, багато кому відомо про випадок, який трапився 28 серпня 1961 року в редакції журналу «Жовтень»: там розгорілося імпровізоване змагання на знання українських народних пісень. Переміг Тютюнник, бо й знав багато пісень, і блискуче виконував їх.

— Розуміння того, що мова — головний чинник виокремлення нації. Про це він розмірковує в листі до молодшого Григора: «От ти пишеш по-російськи ... знай, братику, мова — душа народу. Як же ти писатимеш про українців не їхньою мовою, як виразиш їхню душу не через їхню мову, сиріч душу? Ти обов’язково зайдеш у цей тупик і потупцяєш назад, шкодуючи, що змарнував стільки часу. Тоді згадаєш мене!..»

— Невтомна праця. Тютюнник зізнавався: «Пишу і працюю над собою дуже багато, іноді до глибокої ночі, і засинаю втомлений і вічно незадоволений своєю писаниною...». За спогадами колег із Кам’янки-Бузької, котрі були свідками його роботи над «Виром», Григорій Михайлович ніколи не шкодував за тим, що доводилося багато викреслювати. Були такі випадки, коли написане за день або тиждень кидав у палаючу піч і починав працювати заново.

У набутку Григорія Тютюнника — поезія і проза. Поезія нашого краянина — то інтимні думки та сповідь про себе і час: «Я потом і кров’ю дороги змочу, / Я рани землею свої залічу, / Хай трупом я ляжу в степу на відлозі / Ніколи не буде мій край у тривозі»; то зізнання в коханні дружині: «Олено!... Я люблю тебе, / Як літнє небо голубе, / Як над степами шум вітрів. / Я на попіл би згорів, / щоб тільки бачить синь очей / в імлі у шелесті ночей, / щоб ти голубила мене, / як вечір квітами дихне, / щоб ти була така мені, / як степ у рідній стороні...» (Олена Федотівна згадувала: «В 1949 році ми познайомилися. В березні одружилися, а з квітня цього ж року почали боротьбу за його життя. Став рухатися осколок по краю легені і підривав могутнє здоров’я Григорія. Операція, ще одна, і ще»). Привертають увагу твори, присвячені матері:

Ти мене чекаєш вже давно,
Страднице моя, старенька мати.
Б’ють вітри тривогою в вікно,
Не дають тобі спокійно спати.
Не сумуй, не клич собі жалю.
Все ж повинна ти мене діждатись.
Бо я так тебе люблю, люблю,
Страднице моя, старенька мати.

Вірші зібрані в посмертну збірку «Журавлині ключі» (Львів, 1963), своєрідний ліричний щоденник автора. Книга має кілька розділів: «Пахощі землі», «Студентське», «Воєнна лірика», «Матері», «Балади».

Епос Тютюнника-старшого — оповідання «Мирон Розбийгора» (1950), повість «Хмарка сонця не заступить» (1956), роман «Вир» (1962), незакінчений роман «Буг шумить» (1965), збірка оповідань «Зорані межі» (1950). Найраніше визнання нашому краянинові-прозаїкові принесла повість «Хмарка сонця не заступить», та безсмертним став він завдяки «Вирові», роботу над яким розпочав у 1956 році. За свідченням Олени Черненко, спочатку Тютюнник хотів на прикладі рідного села (Шилівку назвав у творі Троянівкою) написати роман тільки про війну та окупацію. Однак уже в процесі роботи над книгою персонажі самі «вимагали» від автора робити екскурс у їхнє минуле. Це й визначило епічний характер роману. Перший редактор твору А. Дімаров так оцінив його: «Що тобі, Грицю сказати... Хай живі класики тричі умиються, щоб написати щось подібне!..»

Нині можна лише подивувати, як авторові вдалося вирватися із прокрустового ложа соціалістичного реалізму, досліджуючи-змальовуючи художні реалії народного й особистого життя українців першій половині ХХ століття. Журналістка Тетяна Терен переконана: «...Тютюнника-старшого точно не назвеш соцреалістом. Герої «Виру» змінюються, приймають суперечливі рішення, не здаються застиглими й усуціль вигаданими. До того ж, навіть попри цензурні втручання, в романі добре видно, якими методами в радянському селі запроваджувалися колгоспи і як радянська влада готувалася до війни». Ми доповнимо: відступ від соцреалізму вбачаємо і в тому, що автор вдало розкрив вічні цінності людського буття.

На нашу думку, у центрі твору — мотив правдошукання, справедливості, який переростає у проблему чесності / брехливості. Цей мотив виразний і в «сільській» сюжетно-художні лінії, і у «воєнній», адже «у кожного з героїв «Виру» своя, індивідуальна правда» (Ю. Бадзьо).

За підрахунками науковців, у романі Г. Тютюнника 180 персонажів та згадуваних осіб. Головні герої — Тимко, Вихор, Оксен, Гамалія, Дорош, Йонька, Орися, Гнат Рева. Їхні характери формуються у «найзвичайнісінькому буденному житті» (Р. Іваничук). Так, поетичну душу Тимка творить рідна природа. Лише чула серцем людина, може залишити квітку разом із густим кущиком трави в її зеленому храмі і, бережно обкосивши, піти далі. Не тільки чулістю, а й нездоланністю духу, залізною волею, міцним характером відзначається Тимко Вихор. До речі, в образі Тимка відбиті певні характеристики самого автора. Найпоетичнішим з усіх персонажів роману є Орися. Провідні риси її характеру — вірність, ніжність, прагнення і вміння дарувати щастя, приносити радість коханому.

Вибуховий Тимко, принциповий Оксен, невдалий студент Улас, самовпевнений Гнат Рева, лірична Орися та інші герої «Виру» репрезентують передовсім сільську культуру початку — 40-х років ХХ століття.

Більшість дослідників переконані, що саме «Виром» заявила про себе принципово нова лінія в українській прозі.

Ювілей автора — нагода прочитати чи перечитати його роман «Вир», побачити письменницьку напругу, силу його таланту, уміння буденне перетворити на мистецьке.

Обкладинка книги «Вир»

Маємо низку високих оцінок Григорія Михайловича Тютюнника, людини-письменника, письменника-людини:

• «Він був людиною орлиного злету. Високочолий, з великими руками трудівника, нерозтраченою ніжністю душі і сумовито замисленим поглядом. З дитинства, що пахло ожиною, з голубої ташанської юності він на все життя виніс любов до землі-годувальниці» (із віртуальної екскурсії кімнатою-музеєм братів Тютюнників);
• «Було в ньому щось від природи благородне і чисте. У ньому жило внутрішнє добро» (Гр. Нудьга);
• «Григорій Тютюнник був людиною великої щедрості, душевної чистоти, закоханості в життя і в людей, і всі ці якості органічно ввійшли — та й не могли не ввійти — в плоть і кров його книжки» (Олесь Гончар);
• «...це був на рідкість чесний художник. Він писав тільки про те, що добре знав... Це мені дуже заімпонувало в ньому. Оця глибока порядність — це, либонь, другий пункт по таланті ...» (Ірина Вільде );
• «Григорій Тютюнник за вродженим прізвищем — Буденний, але яке свято — читати його прозу! Бо то — поезія, то — сама Україна» (Г. Білоус);
• Григорій Тютюнник — човняр на веслах: «човняр поспішав, човняр веслував, човняр не боявся виру» (Василь Земляк).

Пошанування пам’яті Г. Тютюнника — окрема тема, але згадаємо дещо:

• наш земляк — лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (1963 рік, посмертно. Так само після смерті найвищу премію України отримав і молодший Тютюнник);
• ім’я письменника носить школа в Кам’янці-Бузькій; Шилівський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів Зіньківської районної ради Полтавської області домігся присвоєння імені Григорія і Григора Тютюнників;
• у Кам’янці Бузькій на будинку по вулиці Шевченка 13, де свого часу мешкав письменник, встановлено меморіальну дошку;
• у Вищому професійному училищі № 71 м. Кам’янка-Бузька одна з експозицій музею присвячена життєвому і творчому шляху Г. Тютюнника;
• у 2016 році на фасаді приміщення старої школи у Шилівці, у якій навчалися Григорій і Григір Тютюнники, відкрито меморіальну дошку з їхніми зображеннями.

Здається, ось тут, біля нас звучить голос-настанова столітнього ювіляра, завжди молодого (неповних сорок два роки) Григорія Тютюнника з полтавського краю:

Йдучи від рідного порогу,
Багато не беріть в дорогу:
Блакить, синь неба, журавлі
Й любов до рідної землі.

Віра МЕЛЕШКО, завідувачка кафедри української літератури Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка (для Північно-Східного міжрегіонального відділу Українського інституту національної пам’яті).

Источник: www.poltava.pl.ua

Категории: Новости Полтавы