«Мій тато герой. Він воює за Україну»
Так по-дитячому просто 2-річна Марійка Лавріненко відповідає на запитання багатьох дорослих «За що воюють наші хлопці?»У суботу, 12 вересня, маленька Марійка встала о п’ятій ранку. Дівча не плакало і не капризувало. Бо знало: сьогодні зі страшної війни повертається її герой, її тато Іван Лавріненко, родом зі Срібнянщини, боєць 81 аеромобільної бригади 90 батальйону, один з кіборгів, який захищав Донецький аеропорт. Разом з ним з Костянтинівки, що на Донеччині, напередодні виїхало ще близько двох з половиною десятків бійців.
До зустрічі маленька готувалася разом із мамою Оксаною Лавріненко (родом із Гриціївки Срібнянського району). Для свого коханого чоловіка дівчата замовили величезний букет синьо-жовтих хризантем, а ще оберемок синьо-жовтих кульок. Маша вдягла вишивану сукенку, що її подарував хрещений, котрий ще на війні, і вінок із дрібних маків, придбаний спеціально до приїзду татка.
У Чернігові Лавріненки були близько восьмої. Вони перші, хто прибув на головну площу міста зустрічати кіборгів. Донька вдивлялася у кожну машину та автобус, чи не їде тато. Тихо виводила гімн України, який вивчила для татка. Не може ж вона забути слова.
Сюди ж під’їхали батьки Івана, старший брат з племінницями.
Дружина метушилась: зустріти чоловіка та його бойових побратимів потрібно гідно. І хоча стовпчик термометра не сягав і 15 градусів, жінка була у тоненькій блузці. І запевняла, що холоду геть не відчуває: вона ж має бути гарною для свого Івана.
— Ми постійно молилися за тата, — згадує Оксана. — Коли на Сході було дуже гаряче, ходили до церкви щодня. Машуня дивилась на мене і все повторювала. А якось, граючись у бабусі, підійшла до ікони, перехрестилася і сказала: «Боже, тато, вернись», а тоді, як нічого не бувало, продовжила малювати. Не лягала спати, доки ми разом не помолимось за Ваню. Та коли татко був удома, не молилась. Розуміла, що з нами йому нічого не загрожує.
Мабуть, завдяки молитві Машуні Ваня і вижив у тому пеклі, — упевнена жінка. — І тепер хлопці повертаються. Живі і здорові. І це головне, заради чого ми сьогодні приїхали. Бо у їхньому батальйоні є близько 50 жінок, яким уже немає кого зустрічати.
За рік, що Іван воював, його лише двічі відпускали додому — на Різдвяні та Пасхальні свята. Про те, що він у самому пеклі, Іван дружині не розповідав. А Оксана тим часом на кожному каналі дивилася про чоловіків з 95 бригади, яких готують до майбутнього бою в аеропорту. І на одному з відео побачила Івана.
Не відпустили Лавріненка додому і на власний день народження. Оксана вирішила поїхати до коханого сама.
— Не на передову, — уточнює вона. — У Костянтинівку. Там спокійно. Там наші. Ви б бачили цих міцних чоловіків, які заполонили ледь не усе місто. Мені було там надійно.
7 червня Оксана із Марійкою сіли на потяг Київ - Костянтинівка, і вже наступного ранку на Донеччині їх зустрічав тато.
— У вагоні з нами було 80 відсотків солдат, які їхали з відпусток. І у кожному я бачила Ваню. Вони свої. А Маша, вдягнена у маленький натільник, одразу потоваришувала з військовими.
— Ми жили у готелі, святкували у кафе, — продовжує жінка. — А Іван ще жартував, що тепер ми з Маруською можемо сміло претендувати на статус учасників бойових дій.
«Навіщо було обіцяти? Хлопці воювали не за винагороду»
— Гарна цяцька? — запитує Іван Лавріненко у маленької Марійки, яка перебирає ручками медаль «За вірність народу України», що виблискує на татковому камуфляжі.
Та це не єдина нагорода, яку привіз зі Сходу боєць.
20 лютого Іван Лавріненко, старший оператор, Анатолій Бережний, оператор, та водій Юрій Радзієвський (з Вінниччини) підбили з протитанкового ракетного комплексу «Фагот» ворожу БМП (бойова гусенична броньована машина).
— Ми чатували на БМП три доби. Це було справжнє полювання, — розповідає Іван. — Вони гатили по нас і вдень, і вночі. Усе рвало і бахкало. Удень ми не знімали бронежилетів.
— Були серед противників і росіяни. Брали у полон і бурятів. Вони думали, що нас в аеропорту 200-300, а нас було усього близько 80, — згадує ті дні товариш Івана Анатолій Бережний.
— Аби роздивитися БМП, залазили на дах. Були, як на долоні. Але вполювали, — продовжує Лавріненко. — Два постріли разом з контрольним. Дивом усе це зняли камери, що їх розмістили волонтери.
Тоді ж Президент пообіцяв: 48 тисяч за підбитий ворожий танк. І почалося. Іван чотири рази подавав документи. Тричі «губилися».
— Навіщо було обіцяти? Хлопці воювали і воюють не за винагороди, — з гіркотою зауважує Анатолій.
Та за декілька днів до демобілізації, на початку вересня, гроші таки прийшли на картку. 42 тисячі гривень на трьох.
* * *
Після обіймів та поцілунків хлопці сфотографувались на фоні автобуса, поклали квіти до стенду із фотокартками загиблих героїв, серед яких і бойовий побратим Олег Биков з Ніжина, скуштували торт у вигляді короваю на синьо-жовтому прапорі, який принесли волонтери, і роз’їхались по домівках у старе нове життя.
Марина Забіян, тижневик «Вісник Ч» №38 (1532)
Джерело: gorod.cn.ua
Категорії: Новости Чернигова
21.09.2015 10:37