Жеребець Буран розповів про своє життя в лікарні і як він їздить на виклики

Запрягають мене вдень і вночі. Незважаючи, дощ, сніг чи град. Не думають, хочу я їхати чи ні. Бережуть машину. Та й не всюди вона проїде. 23 березня, в суботу, перемело всі дороги. Конюх Олександр Шолох запріг мене в сани. Розгріб дорогу до воріт, щоб можна було хоч з двору виїхати.

— Господар лікар Олексій Устеленцев уже чекав мене дома. Одягнений у кожух, взутий у справжні унти. В руках — валіза. Поїхали в хутір Шмаївка, це під селом Дніпровським Чернігівського району. Хутір далеко від дороги, холодно, очі заліплює. Снігу мені — по живіт. Вітер продуває до кісток, я аж здригаюся. І лікарю не жарко. Та ні чаю, ні чогось іншого для сугріву він не вживає. Сидить собі, у валізу міцно вчепився. Двома руками. Хоч і намагаюся рівно бігти, але сани трясе, аж підкидає. Випаде валіза з саней — де він її знайде?
Що в тій валізі може бути такого цінного? Може, свіжа трава?.. Взимку мене годують сіном, вівсом. Дають буряки та моркву, жаліють. Але хочеться зеленої травички, соковитої, запашної...
Скоро з'явиться свіжа паша, та разом з нею і вода прибуде. З водою — нові проблеми. Мене під час паводка ще не запрягали, але знаю від Банкіра, мого друга, що запрягають у віз. Лікар стоїть на возі у гумових чоботях, бо віз заливає водою. Речей на возі нема ніяких. Валіза лікарська у нього на шиї висить. Зачеплена петлею. Якщо там не овес, то точно цукор. Дуже вже береже її лікар. І поспішає. Комусь голодному, мабуть, везе, і-го-го!

А то ще було, теж від Банкіра знаю, їздив лікар на виклики верхи. Але не на Банкірі. Бо той дуже купатися любив, був неслухняний і лягти міг у воді. їздив на своєму чистокровному орловському рисаку Букеті.
Взяв кавалерійське сідло. Причепив валізу до сідла. Ще й посмикав — чи міцно тримається. Тримається міцно, але може намокнути. Відчепив, знову на шию собі повісив. І вперед, на хутори Прохорів та Повидів. Води було ну дуже багато, більше метра. Сидячи в сідлі, ноги підіймав, щоб не намокли.
Знаю від Банкіра (йому мати розповідала, кобила Майя), що кінна служба при лікарні у Дніпровському з 1992 року.

Лікар їздив у райдержадміністрацію, до Полковниченка. Казав, що тільки той може вирішити це питання. І правда, дали лікарні дві ставки конюхів. Чергували конюхи цілодобово, по 12 годин. Але й виїздів було по 300 за рік. Дніпровська дільнична лікарня — це 13 сіл у радіусі 18 кілометрів. Це за площею, як добре місто. Щоб об'їхати дітей до року, 40 кілометрів доводилося відмотати коню й лікарю. А денний пробіг коня — 50 кілометрів. Та нічого, справлялися.
Коні всі були сильними, витривалими, невибагливими. Напівкровними рисаками. Від французького ваговоза або російського ваговоза або орловського рисака.
Лікаря критикували за коней. Казали, що займається дурницями, я сам чув. Напучували, щоб діставав машину. Машина при лікарні-то була. Але, чув я таке, що добита. Машиною по снігових заметах, по великій воді не проїдеш. Я машин не люблю. Гуркіт від них, сморід, небезпека. Інша річ — віз чи сани. Найчастіше лікарняних коней у Дніпровському запрягали в «кибитку», її купили у 1991 році.

До великого фабричного воза приварили дуги і напнули брезент. Переварювали багато разів, колеса міняли, підшипники. В «кибитку» запросто поміщались носилки. Якщо хворий міг сидіти, від старих автомобілів-газонів брали подушки-сидіння. І на подушки садили, бо трясло, не можна було їхати.
Зимою, коли мете, запрягали в сани. Зроблені з хорошого, міцного дерева. Легкі, бо полози не оббиті металом. Замовляли спеціально для лікарні.
Для красивого виїзду брали сани-глабці. Вони наче карета. Але не на колесах, на полозах.
І-го-го, не люблю, коли мене запрягають. Але якщо кого іншого — можна й полюбуватись.

Коні міняють прописку

Коні при дільничних лікарнях — не рідкість. Та дільничні лікарні поступово зникають. Медичне начальство перетворює їх на амбулаторії, терцентри. Медиків скорочують. Коні міняють прописку.

У селі Болотниця Талалаївського району кінь, котрий жив при дільничній лікарні, перейшов у територіальний центр соціального обслуговування населення (його зробили з лікарні).
— Було два коники. На них привозили продукти, орали город 40 соток при лікарні. Вивозили гній. Картошку копали. Сіно возили, — розповідає сестра-хазяйка Валентина Лісова.
Один коник пропав, один лишився, Лосуня. Він і перейшов з лікарні у терцентр. Працює, як і раніше, по господарству. Коли помирають старенькі, відвозить їх на кладовище.

— У нас при лікарні у 60-і роки були і корова, і доярка, а не тільки кінь, — хвалиться завідувачка відділення Олишівської лікарні Чернігівського району Ганна Чоп. — Одного разу, у замети, на коні виїздила до новонародженого.
Та це був виняток. Конем збирали овочі, сміття вивозили. По бухгалтерії він рахувався як основний засіб виробництва.
— У Добрянці при лікарні теж був кінь, але здох, — пригадує медстатистик Людмила Турушкова.
Восени картоплю по дворах збирали для лікарні, за аптекою їздили, медикам допомагали власні городи оброблять. На виклики їздили тільки машиною — «Нивою». Або власним велосипедом.
Нема коня, то й не шкода. «Нащо воно треба, — кажуть. — Корми, сіно...» Сміються, згадуючи, що довго шукали для візника (конюха) посадову інструкцію.

Тамара Кравченко, тижневик «Вісник Ч» №15 (1405)

Джерело: gorod.cn.ua

Категорії: Новости Чернигова

12.04.2013 14:19