Валерію Дуброву пропонували захмарну зарплату і залишитись за кордоном, а принцеса Кувейту подарує томограф за 5 млн. гривень
Валерій Дубров
"Місяць мовчав про це, нікому не говорив, щоб не трогали мене. Сидів собі тут тихенько. Але все-одно інформація десь просочилася, і тепер журналісти дзвонять мені один за одним", - починає розмову головний лікар. - А Ви із якої, кажете, газети?"
Увага ЗМІ до Валерія Павловича недаремна. Трохи більше місяця пройшло з того часу, як він повернувся з Філіпін, де у столиці держави Манілі йому в числі інших лауреатів 28 листопада минулого року була вручена премія Гусі (Gusi Peace Prize International) за досягнення у боротьбі з туберкульозом. Ця премія є азійським аналогом Нобелівської премії, і вручається людям, що зробили значний внесок у справу боротьби за права людей, а також за наукові, медичні, мистецькі, літературні та інші досягнення. Із тисячі номінантів щороку нагороджується 10-15 чоловік. Валерій Павлович за 10 років існування премії став першим українським її володарем.
У мене 40-річний стаж боротьби з туберкульозом. У 80-х роках я, молодий лікар, боровся з туберкульозом у Африці, в Алжирі. Очолював групу із 9 чоловік радянських лікарів, ми тоді зупинили епідемію хвороби.
Препарат, яким ми лікували хворих, і за дослідження з яким я отримав премію, наш диспансер отримав у якості гуманітарної допомоги від американців. Це імуномодулятор, насправді їх різних багато існує, дешевших, дорожчих. Ми теж дещо застосовуємо у наших процедурах. А цей "Енерсель" я побачив вперше у 2010 році, якраз у нас було туго із тубпрепаратами, і ми його застосували.
Хворі, що лікувалися ним, уже на 30-40-й день ставали безпечними для оточуючих. А значить - все, можна виписуватися, і далі доліковуватися вдома ще півроку, без ризику когось заразити.
Те, що спонсори вибрали Чернігів - чистий випадок. У клініці власника компанії "WHAT", що випускає цей препарат, працює мій приятель із Чернігова. Він і познайомив нас, домовилися, що американці нададуть нам цю допомогу. Взяли дозволи у обласної адміністрації, препарат пройшов всі узгодження і реєстрацію у Кабміні та Міністерстві охорони здоров’я. І через деякий час ми уже отримували у аеропорту вантаж з ліками вартістю 340 тис. доларів.
Флакон препарату коштує 100 доларів. Хворому потрібно колоти такий флакон щодня. Крім уколів, робили ним же інгаляції. Крім препарату, американці також вітаміни для них купували. Всі пацієнти давали свій дозвіл на те, що ми на них будемо застосовувати ці ліки. Але умови лікування дуже жорсткі - не пити і не палити. А серед наших пацієнтів спробуй таких знайти. Вперше ми лікували близько 20 чоловік. Деякі пацієнти зривалися, чоловік чотири таких було. Від щастя, що буквально вчора вони помирали, а сьогодні вже у них все добре, помчали до гастроному за горілкою. Таких ми із експерименту зняли.
У нас тут присутній американський лікар, який строго слідкує, щоб препарат дійшов до хворих. Контролює видачу ліків, записує показники всіх хворих. Контроль жорсткий, перевіряючі від різних організацій в кабінеті були постійно, і всіх цікавило одне - куди ж ми ті ліки діваємо.
Якщо чесно, я не вірив, що можуть бути такі результати. Ми щотижня робили аналізи мокроти у пацієнтів. І коли вони на третій-четвертий тиждень перестали виділяти БК - був дуже здивований.
В грудні отримали другу партію допомоги, зараз пробуємо її, будемо робити інший експеримент. Знайшли десять хворих одночасно на туберкульоз та ВІЛ. Важкувато було, адже умова та ж сама - не пити і не палити. А такі люди в основному всі наркозалежні. Аналізи всі робимо через Київ. Поки нічого не оголошуємо, але скажу Вам - клінічні результати хороші.
Номінантом на премію мене подали організаторам американці, які надали нашому диспансеру гуманітарну допомогу. Комітет, до якого входять представники різних країн і галузей науки та культури, ознайомився зі статтями, які ми публікували у наших медичних журналах за результатами досліджень, врахував, мабуть, мій стаж роботи, те, що у Алжирі ми дуже успішно попрацювали. І вирішив дати премію мені.
Їхати я не хотів. І далеко, і часу не було. Ще за два дні до дати вильоту я знав, що нікуди не лечу. А потім взяв відпустку, і полетів. У Манілі для нас все було безкоштовно: готель, харчування, переїзди. Я оплатив лише переліт.
Переліт дуже важкий. 12 годин до Бангкоку, а потім звідти ще 3 години до Маніли. Я перед Манілою ще три дні жив у Бангкоку. Там китайські лікарі застосовують подібний препарат, я перед ними виступав з лекціями, ділився досвідом.
Куди б ти не пішов у Манілі - кругом білборди із твоїми портретами. А коли під’їздили автобусами на церемонію, нас зустрічали натовпи людей, наче зірок. Це вражає.
На прес-конференції, яку я давав, всіх цікавило - що таке Україна? Всі кажуть: Раша, Раша... До чого тут Раша, питаю. Європу знаєте? Де центр її, знаєте? Ось цей центр і є Україна.
Спитали мене, які в Україні спеціалісти. Я відповів чесно - лікарі в основному всі нормальні, працюють добре. Обладнання у нас немає. На сучасному обладнанні ми б показали ще кращий результат. Хоча, я, як головний лікар, пишаюся тим, що у нашому диспансері обладнання одне із найсучасніших по Україні. Таких по всій країні всього кілька закладів.
Обов’язковою умовою участі у церемонії був смокінг. Довелося замовляти. Робив це у Києві у Вороніна, в Чернігові такого знайшов.
Фтізіатр (медик, що займається лікуванням туберкульозу - авт.) - дуже важка професія серед лікарів. Контингент пацієнтів у нас, по більшості, м’яко кажучи, некерований: ув’язнені, наркомани, алкоголіки. Тому мені було дуже приємно, що саме наші заслуги було відмічено комітетом.
Церемонія була дуже пишною. Зал на три тисячі місць, ти ідеш на сцену, перед тобою офіцер несе прапор України. Тобі вручають приз і дають одну хвилину на те, щоб сказати промову. Обов’язково треба вкластися у цей час. Коли хвилина закінчується, починає грати музика і заглушає голос. Крім мене, було ще три таких лауреати, які не володіють англійською. То нам давали по дві хвилини, додаткова - на перекладача. Я у свій регламент вклався. Сказав, що приз - це в основному заслуга нашої держави і лікарів-фтізіатрів всієї України.
Коли я розказав про себе, мені тут же запропонували залишитися і працювати у них. Суми зарплати назвали такі захмарні, що аж страшно стало. Пообіцяв, що краще пришлю до них своїх лікарів. Вони у нас гарні, грамотні.
В Україні з 1993 року епідемія туберкульозу. Після розпаду СРСР різко знизився рівень життя, налагоджені зв’язки порушилися, зникли препарати, лікарі перестали займатися виявленням активного туберкульозу, припинилися виїзди флюорографів у райони. А хворі в цей час заражали всіх навколо. Зараз ми вичищаємо наслідки того, що виникло в ті часи. Останні роки ситуація потроху покращується. У нас в Чернігові і по області було більше 80 випадків захворювання на 100 тис. населення. Минулого року - лише 62. Велика різниця. Але досягнути нам треба показника хоча б 40 випадків.
Першим щодо профілактики туберкульозу необхідно ставити соціальне питання. Раніше так і говорили: туберкульоз - хвороба бідних. Там, де голод - там і туберкульоз.
Обов’язкова флюорографія - дійсно велике навантаження, і матеріальне, і на персонал. Її варто робити в країні, де боротьба з хворобою починається з нуля. У нас в Україні немає сенсу робити обов’язкову флюорографію. Зараз ми відслідковуємо групи ризику по соціальним показникам. Наприклад, минулого року ми виявили 600 чоловік. Із них 75% - пенсіонери і безробітні. Далі ідуть люди, що працюють на деяких шкідливих виробництвах, ті, хто повернулися з місць ув’язнення, алкоголіки, наркомани. І кожен лікар знає ці групи і слідкує за ними. А інші люди і так приходять до поліклініки. Раз на рік чи два зробив флюорографію, дізнався, що все у тебе нормально, та і все, цього достатньо.
Будь-яка людина повинна знати: раз у два роки прийди і зроби флюорографію обов’язково. Для себе. Щоб нічого у легенях не вилізло. Не обов’язково ж туберкульоз може бути - десятки хвороб. Щоб бути спокійним - прийди і зроби. Це зовсім не шкідливо. День засмаги на пляжі - та ж доза опромінення.
Від щеплення на туберкульоз, яке роблять діткам у пологовому будинку, ще жодна людина в Україні не померла. Тому ті батьки, які відмовляються від нього, роблять дурницю. І ще по Україні запустили міф про шкідливість реакції Манту. Адже до 15 років дітям флюорографія не робиться, робиться тест на реакцію Манту. Якщо там почервоніння, припухлість - значить, десь був контакт із туберкульозом і можливе захворювання. На це треба звертати увагу і проводити додаткові обстеження. Але треба ж робити це на здорових дітях. А те, що десь хворій на грип дитині укололи, в неї все розпухло там, і почали на сполох бити. Навіщо це робити? Навіщо хворій дитині проводити цей тест? Хай вона одужає, реакцію можна ж і через кілька тижнів перевірити. Це просто безалаберність медперсоналу, який проводить ці тести.
Сьогодні у нас лікується 560 пацієнтів. Раніше 700 ліжок було. Я казав уже вище - захворювання іде на спад. Кількість захворювань дітей та підлітків за останні 5 років - від 8 до 15 на рік. Порівняно з другими областями у нас нормальні показники. Якщо іде зниження захворювання у дорослого населення, то і діти менше хворіють.
Я уже 20 років головним лікарем працюю. І маю сказати вам - ці обласні програми по боротьбі із туберкульозом я вже чотири рази затверджував, кожні п’ять років. Насправді, нічим матеріальним вони нам ні разу не допомогли. Так, всі установи і організації, які можуть надати якусь нематеріальну допомогу - допоможуть. Але що стосується матеріальних ресурсів, того ж ремонту будівель - ні копійки не виділено. Я от у шафі у себе трубу тримаю, які у нас у будинках прокладені. Показую депутатам це решето. У дитячому відділенні у нас ремонт зроблено, спонсори допомогли, вікна там за свої кошти ми поміняли. А у всіх інших відділеннях? У нас автономна котельня. І 50% її роботи іде у вікна, старезні, які зовсім не тримають тепло. 2 млн. грн. в рік економити могли б, тільки змінивши вікна. Але немає за що. На цей рік мені з бюджету виділили 42 млн. грн., а треба - 75. Того, що дали, вистачить на зарплату та енергоносії. На господарство всього 300 000 грн. лишається. А на обладнання і ремонти - нуль. Будинки вже 21-й рік пішов, як ніякого ремонту не робилося.
Останній ремонт у палаті ми робили своїми силами і за свої кошти. Із зарплати скидався весь персонал, купували інструмент, фарбу. У мене є пацієнти - майстри на всі руки. Якщо я попрошу - мені не відмовлять, відремонтують палату так, як ніхто не зможе. Слава Богу, мене вони поважають, і завжди допоможуть. Але за ці кошти одну-дві палати зробиш, не більше. А треба всі.
Коли ходиш весь час із простягнутою рукою - до цього звикаєш. Я повернувся із Філіпін начебто із іншого світу. Всі посли, гості, лауреати з такою увагою до тебе ставляться, питають постійно, чим допомогти. Вони багаті, їм не важко, вони вважають своїм обов’язком допомагати тим, чим можуть. Точно знають - якщо дають лауреату, то можна бути впевненим, він не забере кошти собі, вони підуть на його справу. І дійсно - уже нам прийшов бронхоскоп за 12 000 доларів. Інгалятори японські сучасні дали 15 штук. Там з цим дуже просто - сказали: отримаєш. І через деякий час після мого повернення обладнання прийшло. Зараз от готую листа на комп’ютерний томограф, він коштує 5 млн. грн. Буду слати його принцесі Кувейту, вона обіцяла допомогти.
Минулого року Верховна Рада прийняла закон про примусове лікування. Якщо хворий на відкриту форму туберкульозу відмовляється від лікування, його мають доставити до нас у примусовому порядку, і утримувати тут на лікуванні. Але як ми можемо просто так когось привезти силою? Він каже: "Не хочу", і не йде. Ми на таких людей подаємо до суду. Їх до нас привозять. А вони через кілька днів збираються і йдуть додому. І знову все оточення піддається ризику. А чому? Тому що немає грошей, щоб забезпечити їх утримання у мене. Ось вам і відповідь на ту обласну програму. Ви ж хороший закон прийняли. Так доведіть його до логічного завершення.
У Бахмачі є лікарня на 50 ліжок. Там треба тільки зробити паркан і поставити охорону. На це треба всього 300 тис. грн. І 5 років ми не можемо добитися того, щоб ці люди, які ходять і заражають всіх навколо себе по всій області, були закриті. Ми відвозимо, оформляємо. А потім мені повідомляють - двоє вже втекло. Депутати обіцяють кожну сесію - ми все зробимо, гроші виділимо. І де вони?
Лякати людей туберкульозом сенсу немає. Те, що Максим Дондюк (фотограф, який уже кілька років робить фотопроект про епідемію туберкульозу в Україні, знімаючи у тубдиспансерах по всій країні - авт.) знімає цих хворих, які помирають і жаліються, що їсти немає, що не лікують їх - це добре. Але треба показувати різні точки зору. Хай спитає лікарів, чому так. Те, що ті хворі - в минулому ув’язнені, порушують постійно режим, погрожують медперсоналу - цього ніхто не показує. Тільки як їм важко. У нас знаєте який контингент? Медсестер моїх постійно залякують. ВІЛ-інфіковані шприцами погрожують підколоти. У хворих тих нещасних із села кримінальники забирають речі. Тому треба показувати, фотографувати. Але і іншу сторону - лікарів, теж обов’язково. А людям розказувати треба одне: якщо у тебе знайшли туберкульоз - тебе вилікують. Тільки треба цього самому хотіти.
У селах нічого не розкажеш людям. Безкоштовно приїздить до них машина, зайди ж, зроби флюорографію! Ні, каже, не піду. Чому? - питаємо. А як ви щось у мене знайдете? Раніше, коли колгоспи були, там голова сказав, і всі пішли, дідів з бабами, які йти не можуть самі, возами везли, мотоциклами у колясках, пам’ятаю. А після 91-го року всі вирішили: демократія, хочу йду, хочу - ні. А демократія - це не вседозволеність. Це - коли ти поважаєш закони країни і виконуєш їх. Насправді епідемію туберкульозу зупинити - раз плюнути. В тому ж Алжирі ми зупинили її вдев’ятьох за три роки. Араби у всьому нас слухали. Міністр питає: що вам треба? Я говорю, нам дають тут же. Після повернення Президент країни ще і подяку вислав.
Той, хто порушує режим, під час лікування починає пити, палити, виховує у туберкульозної палички резистентність до препаратів. І його вже не вилікуєш нічим. Хвороба стає хронічною. Це найстрашніше, що може бути. Такий пацієнт обов’язково помре. І, заразивши своєю мультирезистентною паличкою інших людей, він прирікає на смерть і їх також. Тому таких хворих треба ізолювати. А наша влада руки склала: ми не маємо права їх трогати, це порушення прав людини. А права тих, хто може захворіти від контакту із хворим як?
У всіх подібних закладах має бути охорона. І у нас була раніше. Міліція ходила по території. А зараз до мене приходить начальник районної міліції і каже: давай заключати договір. А я йому: у мене немає грошей. Гроші – 80 тис. грн. За цю суму вони присилали до нас наряди, які постійно тут чергували. І був порядок. Будь-яка крадіжка у окрузі трапилася, я завжди кажу: шукайте у нас, знайдете. А зараз і не знаю, як буде. Те ж саме примусове лікування - була б у нас охорона, ніхто нікуди не тікав би. А так після 17:00 у нас залишається один черговий лікар, і всі пацієнти йдуть у розгул.
Я хотів, щоб у нас в Чернігові побудували фабрику, яка буде фасувати ліки від туберкульозу, і звідси розповсюджувати їх по всій Україні. Я говорив із мером на цю тему. Він не проти, каже, будуйте, землю виділимо. Але будувати треба ж за якісь кошти. Американці, які випускають препарат, не хочуть фінансувати 100% вартості будівництва. Це дуже дорого. Вони готові запускати проект із розрахунку 50/50. Тому не знаю, як далі воно буде.
Туберкульоз називають мавпою всіх хвороб. Він може бути радикулітом (туберкульоз костей), циститом (туберкульоз сечового міхура), бронхоаденітом (туберкулоз у бронхах). А у легенях чисто. Кашляєте, слабкість, пітливість, втомлюєтеся швидко - прийдіть до лікаря.
Джерело: gorod.cn.ua
Категорії: Новости Чернигова
10.01.2013 12:27