Чоловік зробив собі харакірі
Чоловік зробив собі харакірі
«Афган зрозуміє»
Анатолій Полянський живе у Бондарівці, у батьківській хаті. Живе сам. Був одружений. Дружина поїхала підзаробити в Італію та там і лишилася.
— Стефанія поїхала 11 років тому, 13 вересня 2000 року. 35 років їй було, хіба ж сама буде?.. Понравилось там. Ліпше життя... — розповідає Анатолій Васильович.
Полянський з теплотою згадує доньок. 27 років одній, 26 — другій. Рік і 5 місяців різниця. Живуть у Стрию, у Львівській області, в Прикарпатті. Закінчили вузи. Влаштовані.
Батьків у Анатолія Полянського нема вже вісім років.
Анатолій закінчив Конотопський технікум у Сумській області. У Харкові робив, у Стрию. Звільнився, коли дружина поїхала за кордон. У Бондарівці обробляє трохи землі біля хати.
— Цибулину саджаю, морквину, картоплину, — розказує чоловік. — Хотів паркан зробить. Лати наготовили, стовпчики поставили. Лат нема! Хтось украв. Лежали під навісом лати п'ятиметрові...
Отак не ладиться із господарством. Не ладиться і з роботою:
— Туди пішов, туди пішов... Ніде не беруть в таких роках, розумієте. А Таня (донька) просить, щоб устроївся на роботу. Думаєте, самому приємно ходить і просить: «Дайте на сигарети»? — ділиться.
— Чому ніж у живіт вгородили?
— Випивши був. У той день пішов одному мужику гній розкидати. Випили домашнього вина і по чарочці горілки. Це було на Григорія, 6 травня, — розповідає. — Найшло таке, що думаю: «Харош. Оці всі проблеми... Щоб я нікому проблем не створював. Щоб нікому не був на плечах». Взяв ніж да й поранив живіт.
— А потім злякалися?.. — запитую.
— Нічого я не злякався, — твердо відповідає. — Пиранув і сиджу, жду, поки кончусь. А воно не кончається да й не кончається. Дивлюсь, кров уже ллється. Ніж дебелий такий. Я іще повернув туди, повернув сюди. Да щось ні...
— А що, вам не було боляче?..
— Не знаю даже. Даже не скажу, чи було боляче, чи не було. Просто найшло таке... А перед цим сон наснився. Повна хата циган. Я їх виганяю-виганяю й не можу вигнати. Хочу вигнать, а переді мною стане такий мужик дебелий, пхаю-пхаю, не випхаю. Отож сидів, кров текла. Відчуваю, не проходить.
— Хвилин десять сиділи?..
— Я що, на часи дивився?.. Я піднявся, відчуваю, що мені вже погано. Мабуть, все-таки перелякався. Думаю, піду до друга, афганця. Афган зрозуміє. Короче, не дійшов. Мене по дорозі побачили, машину викликали. Тамара-продавщиця сиділа біля дому на лавочці, вона допомогла.
«Хотів здохнуть»
Із рятівницею Полянського Тамарою Гончарук розмовляємо у магазині в Бондарівці.
— Він до мене покурить прийшов. Він часто до мене приходить. Поп...ть, вибачте, ні з ким. Людина сама живе. Того дня бачу, футболка в крові. Кажу: «Тосік, що ти зробив?» Відповідає: «Хотів здохнуть. Ніж собі раз всадив. Чекав, що упаду. Але все не падав. Так я другий раз засадив. І вверх, і вниз його, а все не падаю. Думаю, зайду до тебе хоть, покурю перед смертю востаннє. Ти тільки нікому не телефонуй... Я тут посиджу, я чую, серце вже зупиняється...» Я тихенько від нього відійшла, подзвонила Віті, — товаришу Толикового брата Колі, який живе у Києві, — розповідає Тамара Юріївна. — Кажу: «Вітя, давай їдь сюди, бо така й така ситуація. Упаде у дворі, і що я буду робить?». А потім давай Толика заговарювати, щоб він нікуди не пішов. Вітя відгукнувся без проблем. А Толика ледве умовили сісти на Вітін мопед і поїхати до нашої медички Галі. А вона якраз на похороні була. Тож самі домовились за машину і поїхали у Сосницьку лікарню. Це було о пів на третю. Славик був за кермом. Супроводжували Галин чоловік і Вітя. Вітя дав Толику гроші, десь 500 гривень. У цей же день, вночі, приїхав брат Коля з Києва, допоміг із грошима.
Толик тільки від дочки із Західної України повернувся. Вона його на зиму забирала. А це приїхав на гробки. І, видно, забухав. А зупинитися не може. У дочки, казав, практично не пив. Фотографії є, де він із внучкою. Так це ж ідеальний мужик. Побритий, помитий, тверезий, красень. А що тут, у Бондарівці, від нудьги робить? Дружини нема, сам. їсти варити нікому. Прати, прибирати нікому. Самому, мабуть, ліньки. Каже: «Я нікому не треба тут». А як не треба? Односельці його поважають. Класний мужик. Зайде, посидимо, поговоримо, покуримо.
— Хороший мужик! Мій друг, — додає Микола Гориченко, луплячи тут же, в магазині, рибину до пива. — Завтра поїду до нього, підтримаю.
Анатолій Полянський
І дім не втримав анестезіолога
У четвер, 10 травня, Анатолій Полянський був ще в реанімації. На животі — три пов'язки, зафіксовані лейкопластирем. Одна пов'язка — більша, по центру, де різана рана. Дві пов'язки, де ставили дренажі (трубки для відведення зайвої рідини, яка утворюється під час хірургічного втручання).
— У пацієнта при обстеженні виявили проникаюче поранення, — розповідає хірург Анатолій Туров. — У таких випадках завжди робиться лапаротомія. Ми відкриваємо живіт і дивимось, у якому стані органи черевної порожнини. У Полянського органи були не пошкоджені. Тому вивели дренажі. Живіт зашили. Тепер пацієнт буде йти на видужання. Операція нескладна, але у нас проблема — у лікарні нема анестезіолога.
Не хочуть жити у Сосниці. Хто не приїде — тікає звідси. Уже й житло купили, все одно не втримали. Приватний дім анестезіолога за 7 кілометрів від лікарні і зараз порожній.
— Максимально використовуємо місцеве знеболювання. А на екстрені випадки викликаємо спеціаліста із Чернігова. 32 роки я працюю, за цей час це третій випадок, коли чоловік сам собі порізав живіт, — додає Анатолій Михайлович.
Тамара Кравченко, тижневик «Вісник Ч» №20 (1358)
Джерело: gorod.cn.ua
Категорії: Новости Чернигова
18.05.2012 19:41