Нема роботи? – Іди навчайся!
Нема роботи? – Іди навчайся!
Підростаюче покоління в своєму намаганні пошуку істини доводить глядачів до реготу, хоча якщо замислитись над побаченим, хочеться тільки плакати. Чи то система освіти у нас деградувала, чи то молоде покоління поступово повертається до стану мавпи, але факт залишається фактом - рівень підготовки у школі та вишах, що ми маємо, у молодого спеціаліста ледве досягає рівня радянського трієчника.
Як це було
Класична радянська школа, в розумінні та баченні сучасних політиків, виглядає як «уравниловка» та система, що в корні вичавлювала паростки інакомислення. При цьому ми чомусь забуваємо про те враження, що отримали наші діти, вперше попадаючи за «залізну завісу». Елементарні обчислення в математиці, фізиці, повна прострація в питаннях географії та світової історії - це наближена характеристика типового «західного» учня каледжу. Тоді як наші старші школярі показували знання на рівні їх університетів. Аналогічну ситуацію малювала і вища школа нації, що тоді була самою читаючою нацією у світі. I були свої двієчники, 'які ледь досягали восьмого, а пізніше дев'ятого класу і вимушені були йти до ПТУ або працювати. Були конкурси в інституті, і навіть' сильні випускники тремтіли на вступних іспитах. А самі інститути та школи при них займались пошуком талановитих юнаків та дівчаток. Куди все це поділося? Чому, можливо, саму найпотужнішу школу в світі так планомірно знищили?
Куди подітися?
Відповідь на запитання в попередньому абзаці стає очевидною, якщо проаналізувати систему, в якій ми жили колись і в якій існуємо сьогодні. З Карного кодексу зникла стаття про дармоїдство, а рівень безробіття в Україні коливається біля 8%. І це офіційні цифри. Сьогодні важко працевлаштуватись, а особливо важко це зробити молодій людині. Головна біль про майбутнє дітей починається у кожних батьків, лише тільки дитина починає збиратись до старших класів. А тут ще ментально в нас приросло, що без вищої освіти нікуди. От і намагається кожний прилаштувати свою дитину до виші, щоб на п'ять років зняти наболіле питання, а там, може, щось зміниться на краще.
А що ж у самій школі?
Держава, як і батьки теж, мислить щодо влаштування випускника. Але на відміну від батьків, ця проблема виникає кожного року і головний біль викликаний не переживанням за долю дитини, а боротьбою за статистичний показник.
Ми звикли, особливо останнім часом, порівнювати нашу освіту із західними сусідами. Що ж, ми з вами теж можемо звернутися до цих цифр. Якщо поглянути на них очима міністерських чиновників, то виходить, що ми заднього не пасемо та і в лідери не рвемось. За кількістю університетів ми посідаємо п'яту сходинку, пропустивши вперед Росію, Францію, Німеччину та Польщу.
При цьому за показником кількості жителів на один університеті ми взагалі на сьомій сходинці. Але що мене особисто бентежить в цих цифрах, так саме слово «університет». Справа в тому, що закладів з таким рівнем у нас майже четверта частина від усіх вишів і якщо врахувати і всі інші заклади, то одразу виникає запитання: «Навіщо стільки»? Взявши показники цього року, то на незалежне тестування зареєструвалось понад триста тисяч чоловік, при цьому кількість місць у вишах, що очікують на абітурієнта, задовольнить більше ніж дві тритини від цієї цифри. У Європі завершують середню освіту на високому рівні лише від 15 до 25% усіх учнів середніх шкіл. А, як ми вже сказали, навчальні заклади України приймають на навчання до 70% випускників шкіл, тобто у 7 разів більше, ніж дозволяє нормальний розподіл інтелекту.
Таким чином, наш диплом ніколи не визнає Європа. Наші фахівці без додаткового перенавчання не можуть влаштуватися на роботу за фахом. І хоча вони за багатьма показниками, за розвитком, ерудованістю, спеціальною підготовленістю перевершують зарубіжних фахівців, дискредитація диплома триває. Здавалося б, в такій ситуації рівень вимог викладача до студента мав вирости в рази, а ми бачимо прямо протилежну картину – отримують дипломи навіть ті, хто деяких вчителів і в очі не бачив, і справа тут зовсім не у хабарах. Держава поставила заклади в такі умови роботи, коли навантаження вчителів залежить не від кількості викладених часів, нехай там навіть один студент сидітиме в аудиторії, а від кількості самих студентів, що навчаються.
Так що відрахувати студента за неуспішність чи прогули – це автоматично знижувати ставки вчителям, скорочувати штат. Хтось скаже, що в міністерстві, у Верховній Раді сидять самі дурні – і при цьому буде зовсім неправий. Держава штучно створює умови, щоб максимально залучити молодь до вишів, щоб не боліла голова, куди їх влаштовувати після школи, щоб хоча б офіційні показники безробіття зберегти в межах розумного. І продовжуватись це буде, доки дійсно не на словах, а на ділі не почне розвиватись виробництво, працювати бізнес.
А поки, на мій погляд, є дуже слушна пропозиція: на всіх вивісках всіх вищих навчальних закладів в Україні замість слів, що зазвичай знаходяться понад назвою закладу, а саме я маю на увазі «Міністерство освіти України», написати «Державна служба зайнятості України» – це принаймні буде чесно.
Алекс Орлов, «Главная черниговская газета», №11 (041), від 16.04.12
Джерело: gorod.cn.ua
Категорії: Новости Чернигова
17.04.2012 17:54