«Поріжу на три шматки і вкину в колодязь» - грозився розбійник
«Поріжу на три шматки і вкину в колодязь» - грозився розбійник
— Я вже спав, був перший час ночі, — згадує сусід Надії Кулініч 52-річний Володимир Жоговка. — Коли чую, один алкаш до нас стукає. Я йому: «Якого хріна мене будиш?». А він: «Там бабу хтось...». Я за ліхтарик, вскочив босоніж у капці і до бабиного двору. Бачу, у неї всюди світло горить. А у дворі на бабі хтось сидить у чорній шапці, з ножем і примовляє: «Я ж казав тобі, сука стара, прикончу, значить, прикончу». Я кричу йому: «Що тут за діло?». А він: «Йди звідси. Чого тобі треба?». «Та ні, дружок, не на того нарвався», — відказую йому, а сам лаштуюсь лізти через паркан, бо хвіртка з двору зачинена. Він як це побачив, покинув бабу і давай тікать городами. Я бабу в хату завів, а сам покликав ще одного сусіда, Альошу Житника, його дружина Лариса за бабою Надею приглядає. Викликали «швидку» і міліцію. А того нападника до четвертої ранку шукали. Проте знайшли лише ніж за городами, метрів за сім від нього — рукавиці, такі, як жінки на городах працюють. Ще метрів за десять — шапочку з прорізами для очей.
— Володимире Васильовичу, ви впізнали нападника?
— А чого ж би й ні? Я по голосу і впізнав. Це — Меняйло. Його міліція знайшла наступного дня, і то випадково. Один хлопець побитий у магазин прийшов і розповів, що його Меняйло побив, і він там і там.
От і забрала його міліція. Я думаю, напевне, випустять. Бо є в нього якийсь родич чи покровитель у районі. Був випадок: надебоширив у лікарні, його — у райвідділ. А там — як нічого й не було, відпустили...
Після пережитого у бабусі Наді були повні штанці страху. Боліло усе тіло, ребра, бо бузувір добряче її потовк. Сусідка помила її і відправила до Щорської райлікарні.
Там я її і знайшла. Малесенька, метр сорок зросту, згорблена, така беззахисна. Коли почала розпитувати про ту страшну ніч, бабусю від спогадів почало колотити. Тремтіли руки і ноги, а сльози лилися й лилися.
— Надіє Максимівно, вас розбудив стукіт розбійника?
— Ні, дитятко, я не спала. Після того, що трапилося зі мною рік тому, я ночами від страху спати не можу. Сиджу або лежу і молюся — скоріше б ранок.
— Що сталося?
Бабуся роззирнулася по палаті.
— А можна це розповідати? — спитала у сусідок.
А ті:
— А чого ж ні? Може, їх колись і впіймають...
— Була ніч. Прийшли двоє, годів їм по 25, без масок. Стали добиватися: «Відчиняй,— кричить один,— швидше, бо вікно виб'ю!» Другий кричить: «Спалю!». А в мене хата старенька. Про.такі кажуть: кілком підперта. Двері благенькі. Їх коліном тусони, і відкриються. Зайшли вони в хату і давай наді мною глумитися. Довго мучили, аж потомилися. Один сів і говорить: «Давай н заріжемо». А той, що був на мені, відказує: «Не треба». Тоді він удруге до нього: «Так давай хоч вуха пообрізаєм». Той полишив мене, вийшов, сів на поріг, закурив. Довго сидів. Певно, думав, вбивать мене чи не вбивать. Нічого не взяли і пішли. Сказали: «Комусь розкажеш — уб'єм».
З тих пір, як ніч заходить, мене і колотить.
А тут цей у масці і ще один з ним теж прийшли. Другий стояв біля хвіртки. Обличчя, правда, не розгледіла. А той, що у масці, гамселив у двері, кричав: «Відкрий, сука, бо спалю», і я відчинила. Страшно мені було. Він кричить: «Гроші давай!» І почав мене душить. Я й кажу: «Гроші, що на смерть, я давно чужим людям на зберігання віддала. Ось є ЗО гривень, візьми». А він: «Мало, давай ще!». Я, щоб якось вибратися з хати, кажу йому: «Давай, у дворі пошукаю...». Тоді він виволік мене за коси з хати і давай тягать по двору. Затяг у сарай: «Шукай, сука!». А де шукать, як їх немає? Хустки з мене поздирав, одяг і потяг до колодязя у дворі. «Зараз я тебе на три шматки розріжу і в колодязь вкину». Я плачу, прошусь: «Не чіпай мене, я нещасна людина...». А він сів на мене верхи, ніж до шиї приставив і сичить: «Замовкни, бо заріжу!». А в мене вже сил не було кричать. А він — бугай, то я вже лишень стогнала. Ось-ось мала прийти моя смерть, та, видать, Бог змилостивився. Добре, що один чоловік проходив повз двір і покликав на поміч сусіда. Інакше — кінець мені. Не хочу я додому, боюсь. Мені б у Тупичів, у будинок престарілих. Там церква є і батюшка приходить.
— Беззахисна бабуся, — каже сусідка, 45-річна Лариса Житник. — Сільські бандити уже її дістали. Ціле літо консервацію робить — прийшли, забрали серед білого дня. Купила мойви, поставила у мисочці у піч за заслінку розморожувати. Сама — надвір, за березовим соком вийшла. Вернулася — і мойву з мискою украли, і хліб. Всі продукти ховала на піч під подушку і звідти крали.
Якось нічого було взяти, так баночку з чистими ложками забрали. Цілий куток негідників — три притоми. І нікому діла до них немає. Винесли з бабиної хати все, що можна було, на точки, виміняти на горілку. Ковдру суконну вкрали. Скільки разів я у міліцію заявляла. Приїдуть, походять, поусміхаються, на тому і кінець. Хоча все село знає, хто краде, що краде і в кого. Чого ж той дільничний, який бачив ковдру у колишнього зека, не забрав її, не повернув старенькій? Чи не повів її туди і не спитав: «Бабо, ваша ковдра? Так забирайте». Нікому ці старці не треба — ні міліції, н місцевій владі. Хіба не знає голова, що у сел твориться? Всіх злодюг, алкашів село знає, вони множаться і множаться. І ніякої на них управи. У мене чотири собаки і хазяїн є, а щовечора заснути спокійно не можу, бо знаю: сьогодні в один погріб залізли, завтра — в другий, недалеко і мій. Це ж у будь-яку хату так безнаказано заходять, грабують. Старих, що живуть одиноко, в селі багато. От вони і розперезалися. А захисту ніякого.
Дочка Максимівни з Новоросійська (Росія) приїздила, хотіла її до себе забрати. Та баба відмовилася. Після лікарні заберу бабу Надю до себе, бо зовсім її зі світу зживуть. А там хай донька приїздить, вирішує.
Пекельний виплодок
Так про Олега Меняйла каже рогізківський сільський голова Андрій Шестак.
— Приїхали вони в наше село давно, з хутора Лука. Мати пила. Влаштувалася дояркою. Один син сидів уже в тюрмі. Згодом і другий туди потрапив, бо ніде ні з чим не розминався, крав. Додумався до того, що приходив до одиноких пенсіонерів, представлявся інспектором, що перевіряє лічильник. І під виглядом штрафів забирав гроші — і ті, що старенькі давали, і ті, що на видноті лежали. Олег теж крав у односельців. І в хатах, і по городах. Засудили його теж. Двоє старших по світах пропали, а цей після тюрми повернувся в Рогізки. Хата, де жив, розвалилася. От його й поселили у Нових Боровичах у стаціонарному відділенні для одиноких і престарілих. Спочатку він поводився нормально. Робив, що скажуть, прибирав, дрова заготовляв. А як гроші з'являлися, пив, буянив. Його звідти вигнали. От і поліз по людях...
У Рогізках люди переживають, що Меняйла не посадять. Кажуть, він міліцейський стукач. Тому на волі він їм більше знадобиться.
У 90-річної баби вимагали 300 гривень. Приставили до горла ніж
Коли Меняйло сидів у камері Щорської міліції, у Кучинівці (село недалеко від Рогізок) орудували інші розбійники. Троюрідні брати — 23-річний Віктор Шпуренко (вийшов з тюрми 14 лютого) і 18-річний Олександр Герасименко. З останнім випало поспілкуватись.
— І чого я його послухав, і чого поліз? — хапаючись за голову, казав Сашко. — Якби я не випив, не пішов би... А тепер мене точно посадять, у мене ж два строки умовно... Я з багатодітної сім'ї. Мати п'є. Виховувався у Городні, в інтернаті. Там ми з однокласником вікно розбили, фотоапарат украли. Його посадили, а мені два роки умовно дали. Потім брат мій обікрав кілька магазинів у сусідніх селах. Я пішов лише раз, на той, що у нашому селі. Його посадили, мені знов дали умовно.
Баба глуха. В хату зайти ми не змогли, бо зсередини заставлене й підперте. Витягли вікно, залізли. Я стояв, а Вітя поліз до неї на піч гроші просити. Вона дала ЗО гривень. Через день ми знову витягли вікно, і він у баби відібрав уже 200 гривень.
— Тобі щось дав?
— Ні. Лише на точці пляшку купив. Горілка у нас по 12 гривень півлітра.
Герасименка міліція знайшла, а от Шпуренко втік. 90-річна Уляна Кухаренко розповіла про свої страждання. Незважаючи на вік, бабуся ще при добрій пам'яті. В селі її вважають дивачкою. Сім'ї немає, отож всю свою любов віддає тваринам. Купує молоко, сметану і підгодовує чи не усіх бездомних котів і собак на своєму кутку.
— Першого дня вони залізли, забрали хліб, ковбасу, п'ять стаканчиків сметани... Я не бачила й коли. Вдруге прийшли вночі. Виставили вікно. Ніж до горла приставили. Віддала три десятки. Пішли. Наступної ночі знову явилися, — шамкаючи беззубим ротом, розповідала Уляна Юхимівна. — Грозилися, що уб'ють, як не дам гроші. Віддала 200 гривень. «Це мало. Мають бути ще, — сказав один. — Шукай!» І почали нишпорити всюди. Я й кажу: «Знайдете — забирайте». Не знайшли. Тоді вони задирають на мені спідницю... А я кричу: «Не чіпайте мене, я заразна, мене мужчини обходять». А вони: «Мовчи!». Подумали, подумали й опустили спідницю. Злякалася, думала, тепер точно уб'ють. А той, що товстіший, каже: «Завтра принесеш у парк, що біля школи, 300 гривень, інакше пожалкуєш».
Грошей у баби Уляни більше не було. Отож вона розплакалася. Вдень розказала про свою біду односельцям. Ті направили її у сільраду, а звідти вже викликали міліцію.
— Уляно Василівно, будете їх прощати?
— Ні, я так злякалася, ледь не вмерла. Я жити хочу. Сьогодні до мене залізли, завтра ще когось душитимуть і ножем грозитимуть.
— У будинку престарілих краще буде. Просіться туди, — кажу старенькій. — Там вас і помиють, і розчешуть, і їжі теплої дадуть.
— Не хочу. Я там швидше помру. Вдома й стіни помагають.
Певно, їй і помагають, таку зиму перебула в майже нетопленій хаті. Самісінька. Тільки коти їй були розрадою.
Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №15 (1353)
Джерело: gorod.cn.ua
Категорії: Новости Чернигова Новости Хуста
12.04.2012 14:05