Чернігівець 55 років шукав свого батька. І знайшов…

Йому 76 років, і він живе у будинку престарілих. Він не вважає себе старим, не п’є, не палить, і міцно тисне руку. Не здійснював подвигів, людина свого часу — він одночасно був і його типовим представником. Повоєнне дитинство, тяжка праця, життя у великій країні, яку проїхав від краю до краю, роботу вважав за радість, і не боявся жодних труднощів. А ще він все своє життя шукав свого батька, якого у 41-му забрала війна. Шукав, щоб знайти на схилі життя.
І тепер він їде до Німеччини на його могилу.

Знайомтеся: простий герой, які так часто непомітними живуть серед нас, Чернозуб Михайло Олександрович.

- Михайло Олександрович, розкажіть трохи про себе, свою біографію коротеньку.
- Народився я в с.Гайворон, на Хуторі Нечая, Дмитрівського р-ну Чернігівської обл. Негадано прийшла війна. Батька в перші дні забрали в армію, він залишив трьох дітей (у мене ще були брат і сестра) і дружину, і пішов. Коли війна закінчилася, почали повертатися люди. А нашого немає і немає. Мати у всіх питала — чи не бачили мого? Але ніхто нічого не чув, а на запити приходила одна відповідь: пропав безвісти.

Я ріс, закінчив курси тракториста-машиніста. Техніку дуже любив. Попрацював у Казахстані на прибиранні врожаю. Як повернувся – закінчив курси водіїв. Вчитися дуже мені подобалося, вчився із задоволенням і енергією. В армію забрали. Але думка не полишала ні на мить – де ж батько?

В армії возив командира військової частини. Він був із Ніжина, земляк. І, узнавши мою історію, пообіцяв допомогти. Допомагав складати запити, підказував, куди можна звернутися. Але все марно, та ж сама відповідь приходила – безвісти. І коли мене переводили на Урал, будували ми там шахти для ракет, командир взяв з мене слово: скільки житимеш – щоб писав, не залишав. Так я і робив.

Михайло Олександрович продовжував писати щороку, куди б його не закинула доля. А покидала вона його добряче. Після демобілізації працював на шахті на Донбасі, заробляв гроші. Потім жив у Новосибірську, їздив з геологами у експедиції по середній Азії. Але, врешті-решт, повернувся назад, до України. Мати була вже в літах, і хотіла мати сина поближче до себе. Так і залишився тут, осів у Чернігові.

- Батька продовжували шукати весь час?
- Так. Я тут працювати в КЕЧ влаштувався, з воєнкомом познайомився. І разом з ним ми продовжували щороку писати запити до всіх інстанцій. СРСР уже не було, була Україна, я уже і надію втратив будь-яку щось знайти. І у 2010 році сиділи ми з воєнкомом, і я кажу: оце останній раз напишу, і все. Не буду більше.

- І цей раз виявився вирішальним?
- Так, через деякий час він мені дзвонить, і каже: приходь, Олександрович. Діло є. Прийшла відповідь із Москви, що так і так, батько мій загинув у 1942 р. у Німеччині у концтаборі. Може, час пройшов і архіви якісь розсекретили. Уже і у інтернеті є ця інформація, от, мені люди допомогли, зробили копії.

Михайло Олександрович показує документи: роздруківки з описом концтабору Шталаг-321 Ербке, картка військовополоненого. На картці фотографія батька і дата смерті — 10 січня 1942 р.

У Михайла Івановича тремтить голос.
- Ось, бачите, все як у тюрмі: відбитки пальців, фото. Я як читав, сльози на очі наверталися. Фотографію його зробив, цю, велику. Не дуже гарно вийшло, як уже фотографи наші не старалися. З маленької велику зробити важко.

- І ви вирішили їхати до Німеччини на могилу?
- Друзі допомогли зробити мені закордонний паспорт. Я подав заявку на візу. Візу не давали. Не передбачено видавати візу, щоб на могилу батька їхати. От якби викликав хтось прислав, тоді пустили б. А так ні.
Я депутатів просив, і комуністів, і регіоналів, щоб поміч якусь надали. Ніхто нічим не зміг допомогти. Але порадили звернутися до німецького посла. Ну я і записався на прийом до посла. Поїхав до нього, розказав свою історію, показав документи.
Ще історію розказав, як років півтора після війни ми в болоті танк фашистський знайшли. І там всередині мертвий був. Ми його витягли звідти, замотали, і там, біля танка, і поховали. Посол вислухав мене, так от руку на серце поклав, і каже: я бачу, Ви хороша людина, я Вам дозволяю. Лише одне прохання в мене – не поруште термінів візи.
Так тепер і готуюся. 15 квітня вже в мене автобус до Ганновера. Там замовлений готель. Страховий поліс мені оформили. А від Ганновера я сам уже знайду.

- Не боїтеся одному їхати, в чужу країну, без знання мови?
- Ні, нічого не боюся. Я ходжу до людини, вона мене вчить німецькій мові на дому. Я записую фрази, щоб при потребі міг спитати найнеобхідніше, коли автобус, де вокзал і т.д. Мені і фотоапарата дали, щоб я міг могилу сфотографувати.

- За свої гроші їдете, чи допоміг хтось?
- Та яке там за свої. Допомагає мені народний депутат від партії регіонів Андрос Сергій Олександрович. Він виділяв кошти на поїздку.
Зараз у мене одна мрія — побувати на могилі батька. Я ж її все життя шукав. А там – хай хоч кінець світу буде. Раз я, передовик виробництва, нічого не заробив на життя, живу тут, одним днем, то мені б тільки батька побачити.

Михайло Олександрович потрапив до будинку престарілих внаслідок трагічної і типової для нашого часу історії.
З 1990 р. він жив із жінкою в цивільному шлюбі, в її квартирі. Але дочка цієї жінки, в якої вже була квартира, була проти їх шлюбу, і Михайло Олександрович їй не подобався. А так як вона була вхожа в дім, знала, де лежать гроші і документи, то одного разу потайки взяла паспорт Михайла Олександровича, виписала його з квартири, приватизувала її на себе, а потім вписала назад.
Ні він, ні його дружина про це не знали нічого, і жили спокійно там до її смерті. А після смерті дружини її дочка заявила свої права на квартиру, і після довгих судів (дійшли аж до Верховного) одного разу Михайло Олександрович знайшов свої речі під під”їздом, і змінені двері на квартирі.
Дочка квартиру тут же перепродала, а покупці ще раз перепродали, щоб заплутати кінці. Так він і виявився на вулиці. Добре, що старі друзі допомогли влаштуватися хоча б до будинку престарілих.

75% песії забирає держава за утримання. А єдине, чого хоче зараз герой цієї історії — щоб йому виділили гуртожиток. “Тут дуже важко жити. Обстановка важка. Смерті постійні. Не можу тут жити більше. Соколову писав, і губернатору: прошу – дайте гуртожиток. Поселіть хоч кудись. Аби не тут”…

Михайло Олександрович не втрачає надії на краще. Вчить німецьку мову. Готується до поїздки. Від втілення справи всього життя його відділяє останній найважчий крок. Але, дивлячись в очі, відчуваєш впевненість – цей крок буде зроблено. Адже герої – серед нас.












Богдан Гуляй

Джерело: gorod.cn.ua

Категорії: Новости Чернигова Новости Гайворона

03.04.2012 14:15